Тема 8.2. Електробезпека. Тема 9. Основи пожежної профілактики на виробничих об’єктах

Дізнаємось

1. ДІЯ ЕЛЕКТРИЧНОГО СТРУМУ НА ЛЮДИНУ.
Аналіз нещасних випадків в промисловості свідчить, що кількість травм, викликаних дією електрики, складає 1% від загальної кількості нещасних випадків, але з загальної кількості зі смертельним наслідком 40% внаслідок ураження електрострумом, що більше, ніж внаслідок дії інших причин, причому близько 80% смертельних уражень електричним струмом відбувається в електроустановках напругою до 1000 В.
Електротравма — це травма, викликана дією електричного струму або електричної дуги. Електротравми поділяються на два види:
електротравми, котрі виникають при проходженні струму через тіло людини;
електротравми, що пов'язується з опіками, засліпленням електричною дугою, падінням.
Проходячи через тіло людини, електричний струм справляє термічну, електричну, механічну і біологічну дію.
Термічна дія струму проявляється через опіки окремих ділянок тіла, нагрівання до високої температури кровоносних судин, нервів, серця, мозку та інших органів, котрі знаходяться на шляху струму, що викликає в них суттєві функціональні розлади.
Електролітична дія струму характеризується розкладом органічної рідини, в тому числі і крові, що супроводжується значними порушеннями їх фізико-хімічного складу.
Механічна дія — це розшарування, розриви та інші подібні ушкодження тканин організму, в тому числі м'язової тканини, стінок кровоносних судин, судин легеневої тканини внаслідок електродинамічного ефекту, а також миттєвого вибухоподібного утворення пари від перегрітої струмом тканинної рідини та крові.
Біологічна дія струму п'зоявляється через подразнення та збудження живих тканин організму, а також через порушення внутрішніх біологічних процесів, що відбуваються в організмі і котрі тісно пов'язані з його життєвими функціями.
Електричний удар — збудження живих тканин організму електричним струмом, що супроводжується судомним скороченням м'язів.
Ступінь негативного впливу на організм електричних ударів різний. Найслабший електричний удар викликає ледь відчутні скорочення м'язів поблизу місця входу або виходу струму. Може порушитись і навіть припинитися діяльність легенів та серця, тобто призвести до загибелі організму.
В залежності від наслідку ураження електричні удари можна умовно розділити на 5 ступенів:
І — судомні ледь відчутні скорочення м'язів;
II — судомні скорочення м'язів, що супроводжуються сильним болем, що ледь переноситься без втрати свідомості;
III — судомне скорочення м'язів з втратою свідомості, але зі збереженням дихання і роботи серця;
IV — втрата свідомості та порушення серцевої діяльності або дихання (або одного і другого разом);
V — клінічна смерть, тобто відсутність дихання та кровообігу.
Причинами смерті від електричного струму можуть бути припинення роботи серця, зупинка дихання та електричний шок. Можлива також одночасна дія двох або навіть трьох цих причин. Припинення серцевої діяльності від електричного струму найбільш небезпечне, оскільки повернення потерпілого до життя в цьому випадку є, як правило, більш складним завданням, ніж при зупинці дихання або при шоку. Вплив струму на м'яз серця може бути прямим, коли струм проходить безпосередньо в області серця, і рефлекторним, тобто через центральну нервову систему, коли шлях струму лежить поза цією областю. В обох випадках може статися зупинка серця, а також виникнути його фібриляція.
Фібриляція серця — хаотичні різночасові скорочення волокон серцевого м'яза (фібрил), при яких серце не в стані гнати кров по судинах. Фібриляція серця може настати внаслідок проходження через тіло людини на шляху рука-рука або рука-ноги змінного струму більше 50 мА частотою 50 Гц протягом кількох секунд.
При фібриляції серця, що виникає внаслідок короткочасної дії струму, дихання може ще тривати 2—3 хв. Оскільки разом з кровообігом припиняється і постачання організму киснем, у цієї людини настає швидке різке погіршення загального стану і дихання припиняється. Фібриляція триває короткий час і завершується повною зупинкою серця. Настає клінічна смерть.

2. ФАКТОРИ ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА НАСЛІДКИ ПОРАЖЕННЯ СТРУМОМ . ПРИЧИНИ ЕЛЕКТРОТРАВМ
Сила струму. Зі зростанням сили струму небезпека ураження ним тіла людини зростає.
— пороговий відчутний струм — 0,5—1,5 мА при змінному струмі і 5—7 мА при постійному струмі;
— пороговий невідпускний струм (струм, що викликає при проходженні через тіло людини нездоланні судомні скорочення м'язів руки, в котрій затиснений провідник) — 10—15 мА при змінному струмі і 50—80 мА при постійному струмі;
— пороговий фібриляційний струм (струм, що викликає при проходженні через організм фібриляцію серця) — 100 мА при змінному струмі і 300 мА при постійному струмі.
Опір тіла людини проходженню струму. Електричний опір тіла людини — це опір струму, котрий проходить по ділянці тіла між двома електродами, прикладеними до поверхні тіла. Найбільший опір струму чинить шкіра. Величина електричного опору тіла залежить від стану рогового шару шкіри, наявності на її поверхні вологи та забруднень, від місця прикладання електродів, частоти струму, величини напруги, тривалості дії струму. Ушкодження рогового шару (порізи, подряпини, волога, потовиділення) зменшують опір тіла, а відтак — збільшують небезпеку ураження. Опір тіла людини в практичних розрахунках приймається рівним 1000 Ом.
Змінний струм та Постійний струм Постійний струм приблизно в 4—5 разів безпечніший, ніж змінний струм частотою 50 Гц.
Тривалість проходження струму через організм істотно впливає на наслідок ураження: зі зростанням тривалості дії струму зростає ймовірність важкого або смертельного наслідку. Така залежність пояснюється тим, що зі зростанням часу впливу струму на живу тканину підвищується його значення, накопичуються наслідки впливу струму на організм.
Шлях протікання струму через людину. Практика та експерименти показують, що шлях протікання струму через тіло людини має велике значення з огляду на наслідки ураження. Якщо на шляху струму виявляються життєво важливі органи — серце, легені, головний мозок, то небезпека ураження досить велика, оскільки струм безпосередньо впливає на ці органи. Якщо ж струм проходить іншими шляхами, то його вплив на життєво важливі органи може бути лише рефлекторним, а не безпосереднім.
Індивідуальні властивості людини. Відомо, що здорові та фізично міцні люди легше переносять електричні удари, ніж хворі та слабкі. Особливо сприйнятливими до електричного струму є особи, котрі нездужають на захворювання шкіри, серцево-судинної системи, органів внутрішньої секреції, легенів, мають нервові хвороби.
Важливе значення має психічна підготовленість до можливої небезпеки ураження струмом. В переважній більшості випадків несподіваний електричний удар навіть за низької напруги призводить до важких наслідків. Проте за умови, коли людина очікує удару, то ступінь ураження значно знижується. В цьому контексті великого значення набувають ступінь уваги, зосередженість людини на виконуваній роботі, втома. Кваліфікація людини також суттєво відбивається на наслідках впливу електричного струму. Досвід, вміння адекватно оцінити ситуацію щодо небезпеки, що виникла, а також застосувати раціональні способи звільнення від струму дозволяють уникнути важкого ураження.
КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИМІЩЕНЬ ЗА СТУПЕНЕМ УРАЖЕННЯ ЕЛЕКТРИЧНИМ СТРУМОМ
За характером середовища розрізняють наступні виробничі приміщення:
— нормальні — сухі приміщення, в котрих відсутні ознаки жарких та запилених приміщень та приміщень з хімічно активним середовищем;
— сухі — відносна вологість повітря не вище 60%;
— вологі — відносна вологість повітря 60—75%;
— сирі — відносна вологість повітря протягом тривалого часу перевищує 75%, але не досягає 100%;
— особливо сирі — відносна вологість близько 100%, стіни, стеля, предмети вкриті вологою;
— жаркі — температура повітря протягом тривалого часу перевищує +30 °С;
— запилені — наявний в приміщенні пил, котрий виділяється, осідає на дротах та проникає всередину машин, апаратів; приміщення можуть бути з струмопровідним або з неструмопровідним пилом;
— з хімічно активним середовищем — в приміщенні постійно або протягом тривалого часу міститься пара або відкладаються відкладення, котрі руйнівно діють на ізоляцію та струмопровідні частини обладнання.

Причини електротравм.
Основними причинами електротравматизму є:
— недостатня навченість, несвоєчасна перевірка знань ;
— порушення правил влаштування, експлуатації та техніки безпеки електроустановок;
— неправильна організація праці;
— порушення правил виконання робіт в охоронних зонах ЛЕП, електричних кабелів ;
— несправність ізоляції,
— обрив заземлювального провідника;
— використання електрозахисних пристроїв, котрі не відповідають умовам виконання робіт;
— виконання електромонтажних та ремонтних робіт під напругою;
— недооцінка небезпеки струму, котрий проходить через тіло людини та напруги, впливу котрої підлягає людина, коли її ноги знаходяться на ділянці з точками різного потенціалу („крокова напруга");
— виконання робіт без індивідуальних засобів електрозахисту або використання захисних засобів, котрі не пройшли своєчасного випробування;
— невиконання періодичних випробувань, зокрема перевірок опору ізоляції
— некваліфікований інструктаж робітників, котрі використовують ручні електричні машини;
— відсутність контролю за діями працівників з боку ІТП або виконавців робіт;
— відсутність маркування, запобіжних плакатів, блокувань, тимчасових огороджень місць електротехнічних робіт.
Аналіз різних випадків дотику людини до проводів трифазових електричних мереж показує наступне:
— найменш небезпечним є однофазовий дотик до провода справної мережі з ізольованою нейтраллю;
— при замиканні однієї з фаз на землю небезпека однофазового дотику до справної фази більша, ніж в справній мережі за будь-якого режиму нейтралі;
— найбільш небезпечним є двофазовий дотик за будь-якого режиму нейтралі.
Напруга дотику — це напруга між двома точками ланки струму, котрих одночасно торкається людина. Чисельно вона дорівнює різниці потенціалів корпуса та точок грунту, в котрих знаходяться ноги людини .
Крокова напруга — це напруга між двома точками ланки струму, котрі знаходяться одна від одної на віддалі кроку і на котрих одночасно стоїть людина. Чисельно крокова напруга дорівнює різниці потенціалів точок, на котрих знаходяться ноги людини. При розташуванні однієї ноги людини на віддалі х від заземлювача та ширині кроку .

3. СИСТЕМИ ЗАСОБІВ І ЗАХОДІВ БЕЗПЕЧНОЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ЕЛЕКТРОУСТАНОВОК
Технічні засоби безпечної експлуатації електроустановок за нормальних режимів роботи
Електрична ізоляція — це шар діелектрика, котрим вкривається поверхня струмоведучих частин. Ізоляція запобігає протіканню струмів через неї завдяки великому опору.
З метою забезпечення надійної роботи ізоляції здійснюються профілактичні заходи. Перш за все слід виключити механічні пошкодження, зволоження, хімічний вплив, запилення. Але навіть за нормальних умов ізоляція постійно втрачає свої початкові властивості, старіє. З плином часу виникають місцеві дефекти, в зв'язку з чим опір ізоляції починає різко знижуватись, а струм втрат — зростати. В місці дефекта з'являються часткові розряди, ізоляція вигорає. Відбувається так званий пробій ізоляції, внаслідок чого виникає коротке замикання, котре може призвести до пожежі або до ураження струмом. Періодичний контроль ізоляції передбачає вимірювання активного опору ізоляції у встановлені правилами терміни (1 раз на З роки), а також при виявленні дефектів. Вимірювання опору ізоляції здійснюється на вимкненій електроустановці за допомогою мегомметра. З подвійною ізоляцією виготовляють апаратуру електропроводок (розподільчі коробки, вимикачі, розетки, вилки, патрони ламп розжарення), переносні світильники, електровимірювальні прилади, електрифіковані ручні інструменти (дриль, дискова пилка, рубанок тощо) та деякі побутові прилади.
Стаціонарні огороджувальні пристрої. Вони поділяються на суцільні та сітчасті. Суцільні огородження у вигляді кожухів та кришок застосовуються в електроустановках напругою до 1000 В. Сітчасті огородження мають двері, котрі закриваються на замок. До огороджувальних пристроїв відносять також тимчасові переносні огородження (щити, ізолюючі накладки, ізолюючі ковпаки, тимчасові переносні заземлення). Огородження обладнуються кришками або дверима, що закриваються на замок або обладнаними блокуваннями.
Блокуванням називається автоматичний пристрій, за допомогою котрого запобігають неправильним, небезпечним для людини діям. Електричне блокування дозволяє вимикати напругу при відкриванні дверей огороджень, дверей корпусів та кожухів або при знятті кришок. При електричному блокуванні блокувальні контакти, зблоковані з дверима або кришкою, при відкриванні дверей або знятті кришки розмикають ланку живлення котушки магнітного пускача. За такої схеми обрив ланки управління та випадкове відкривання дверей не являє небезпеки, оскільки електроустановка буде знеструмленою.
Розташування струмоведучих частин на недосяжній висоті або в недоступному місці забезпечує безпеку без огороджень та блокувань. Вибираючи висоту підвішування, слід враховувати можливість ненавмисного дотику до частин, що перебувають під напругою, довгими металевими предметами. Висота підвішування проводів повітряних ліній електропередачі залежить від напруги та місця проходження лінії.
Малі напруги. При роботі з переносними електроінструментами, а також з ручною переносною лампою при пошкодженні ізоляції та при появі напруги на корпусі підвищується небезпека ураження струмом. В таких випадках застосовуються малі напруги не вище 42 В. При напрузі до 42 В струм, котрий проходить через тіло людини, безпечний. Малі напруги застосовуються для живлення місцевого освітлення на верстатах, переносних лампах, електроінструментах. Під час роботи в особливо небезпечних приміщеннях для живлення переносних електричних світильників використовують напругу не вище 12В.
Захисне заземлення — це навмисне електричне з'єднання з землею або з її еквівалентом металевих неструмоведучих частин, котрі можуть опинитись під напругою. Призначення захисного заземлення — усунення небезпеки ураження людей електричним струмом при появі напруги на конструктивних частинах електрообладнання, тобто при замиканні на корпус. Принцип дії захисного заземлення — зниження до безпечних значень напруг дотику та кроку, зумовлених замиканням на корпус.
Заземлювач — це сукупність з'єднаних провідників, котрі перебувають в контакті з землею або з її еквівалентом. Розрізняють заземлювачі штучні, призначені виключно для заземлення, і природні— металеві предмети, котрі знаходяться в землі. Опір 4 Ом.
Для штучних заземлювачів застосовують вертикальні та горизонтальні електроди. В якості вертикальних електродів використовують сталеві труби діаметром 3—5 см та сталеві кутники розміром від 40х40 до бОхбО.мм довжиною 2,5—3 м. Можна також використовувати сталеві прути діаметром 10—12 мм. Для зв'язування вертикальних електродів використовують стрічкову сталь перетином не менше 4х12 мм та сталь круглого перетину діаметром не менше 6 мм. Для встановлення вертикальних заземлювачів попередньо риють траншею глибиною 0,7—0,8 м, потім за допомогою механізмів забивають труби або кутники.
Захисному заземленню підлягають металеві неструмоведучі частини обладнання, котрі через несправність ізоляції можуть опинитись під напругою і до котрих можливий дотик людей або тварин.
Занулення — це навмисне електричне з'єднання з нульовим захисним провідником металевих неструмоведучих частин, котрі можуть опинитися під напругою. Це основний засіб захисту від ураження людей струмом у випадку дотику до корпуса електрообладнання та до металевих конструкцій, котрі опинились під напругою внаслідок пошкодження ізоляції або однофазового короткого замикання в електроустановках напругою до 1000 В в мережі з заземленою нейтраллю. Призначення занулення таке ж, як і заземлення: усунути небезпеку ураження людей струмом при пробиванні фази на корпус. Опір 4Ом.
Захисне вимкнення — це швидкодіючий захист, котрий забезпечує автоматичне вимкнення електроустановки при виникненні небезпеки ураження струмом протягом 0.2с.

ВИМОГИ ДО ОБСЛУГОВУЮЧОГО ПЕРСОНАЛУ
Головною засадою організації безпечної експлуатації електроустановок є забезпечення обслуговування їх високо¬кваліфікованим персоналом. Існує п'ять груп з електробезпеки персоналу, котрий обслуговує електроустановки.
І група. Група присвоюється особам, які не мають спеціальної електротехнічної підготовки, але мають елементарну уяву про небезпеку ураження електричним струмом і про заходи електробезпеки при роботі на обслуговуваній дільниці, електроустановці. Для І групи стаж роботи в електроустановках не нормується.
ІІгрупа. Особи цієї групи повинні мати елементарне технічне знайомство з електроустановками, чітко уявляти небезпеку ураження електрострумом, наближення до струмоведучих частин, знати основні заходи безпеки при роботі на електроустановках, вміти надавати першу допомогу.
III група. Особи, що належать до цієї групи, повинні: знати будову електричних установок та вміти їх обслуговувати; мати уяву про небезпеку під час обслуговування електричних установок; знати загальні правила техніки безпеки, правила допуску до роботи в електричних установках напругою до 1000 В, спеціальні правила техніки безпеки з тих видів робіт, котрі входять в коло обов'язків даної особи; вміти здійснювати нагляд за тими, хто працює з електроустановками та надавати першу допомогу.
IV група. Особи цієї групи повинні: мати знання з електротехніки в обсязі спеціалізованого профтехучилища; мати повну уяву про небезпеку під час роботи на електроустановках; знати повністю ПТЕ та ПТБ; знати установку настільки, щоб вільно орієнтуватись в тому, які саме елементи повинні бути вимкненими для безпечного виконання робіт: перевіряти виконання необхідних заходів з техніки безпеки; вміти організовувати безпечне виконання робіт та здійснювати нагляд за ними в електричних установках напругою до 1000 В: знати схеми та обладнання своєї дільниці; вміти навчати персонал інших груп правилам техніки безпеки; вміти надавати першу допомогу потерпілому.
V група. Особи цієї групи повинні: знати всі схеми та обладнання своєї дільниці; знати ПТЕ та ПТБ в загальній та в спеціальній частинах; знати, чим викликана та чи інша вимога правил; вміти організовувати безпечне виконання робіт та здійснювати нагляд в елетричних устновках будь-якої напруги; навчати персонал інших груп правилам техніки безпеки; вміти надавати першу допомогу.

4. НАДАННЯ ПЕРШОЇ ДОПОМОГИ ПРИ УРАЖЕННІ ЕЛЕКТРИЧНИМ СТРУМОМ.
Перша медична допомога — заходи спрямовані на відновлення або збереження здоров'я потерпілого, здійснюваних немедичними працівниками або самим потерпілим.
Найважливіше положення надання першої допомоги — її терміновість.
Послідовність надання першої допомоги:
— усунути вплив на організм ушкоджуючих факторів, котрі загрожують здоров'ю та життю потерпілих, оцінити стан потерпілого;
— визначити характер та важкість травми, найбільшу загрозу для життя потерпілого і послідовність заходів щодо його рятування;
— виконати необхідні заходи з рятування потерпілих в послідовності терміновості (відновити прохідність дихальних шляхів, здійснити штучне дихання, провести зовнішній масаж серця);
— підтримати основні життєві функції потерпілого до прибуття медичного працівника;
— викликати швидку медичну допомогу або вжити заходів щодо транспортування потерпілого до найближчого лікувального закладу.
При ураженні електричним струмом смерть часто буває клінічною, тому ніколи не слід відмовлятися від надання допомоги потерпілому і вважати його мертвим через відсутність дихання, серцебиття, пульсу. Вирішувати питання про доцільність або непотрібність заходів з оживлення та винести заключення про його смерть має право лише лікар.
У всіх випадках той, хто надає допомогу, не повинен доторкатися до потерпілого без належних запобіжних заходів, оскільки це небезпечно для життя. Він також повинен слідкувати, щоб самому не опинитися в контакті з струмоведучою частиною або під кроковою напругою.
Слід скористатись канатом, палицею, дошкою або будь-яким сухим предметом, що не проводить електричного струму, відтягнути за його сухий одяг, повинен одягнути діелектричні рукавиці або обмотати руку шарфом, натягнути на руку рукав піджака або пальто, накинути на потерпілого гумовий килимок, прогумований матеріал (плащ) або просто сухий матеріал. Можна також ізолювати себе, ставши на гумовий килимок, суху дошку або непровідну підстилку, жмут одягу. При відділенні потерпілого від струмопровідних частин рекомендується діяти однією рукою.
1. Нормативні документи в галузі пожбезпеки
Правовою основою діяльності в галузі пожежної безпеки є Конституція, Закон України „Про пожежну безпеку", та інші закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, дикрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування, прийняті в межах їх компетенції.
Забезпечуючи пожежну безпеку слід також керуватись Правилами пожежної безпеки в Україні, стандартами, будівельними нормами, Правилами улаштування електроустановок (ПУЕ), нормами технологічного проектування та іншими нормативними актами, виходячи із сфери їх дії, які регламентують вимоги пожежної безпеки.
Основним нормативним документом, що регламентує вимоги щодо пожежної безпеки є Закон України „Про пожежну безпеку", прийнятий 17 грудня 1993 року. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

2. Характерні причини виникнення пожеж.
Для успішного проведення протипожежної профілактики важливо знати основні причини пожеж. За статистичних даних можна зробити висновок, що основні причини пожеж на виробництві є:
— необережне поводження з вогнем;
— незадовільний стан електропристроїв та порушення правил 'їх монтажу та експлуатації;
— порушення режимів технологічних процесів;
— несправність опалювальних приладів та порушення правил їх експлуатації;
— невиконання вимог нормативних документів з питань пожежної безпеки.
Дуже часто пожежі на виробництві спричинені необережним поводженням з вогнем. Під цим, як правило, розуміють паління в недозволених місцях та виконання так званих вогневих робіт. Вогневими роботами вважають виробничі операції, пов'язані з використанням відкритого вогню. До вогневих робіт належать: газо- та електрозварювання, бензине- та газорізання, паяльні роботи, варки бітуму та смоли, механічна обробка металу з утворенням іскор.
Відповідальність за заходи пожежної безпеки при проведенні вогневих робіт покладається на керівників дільниць, цехів, підприємств.
Місця для проведення вогневих робіт можуть бути постійними і тимчасовими. Постійні місця визначаються наказом керівника підприємства,а тимчасові-письмовим дозволом керівника підрозділу.
Виконавці робіт повинні бути проінструктовані про заходи пожежної. Місця проведення вогневих робіт повинні бути вільними від горючих матеріалав у радіусі не менше 5 м. Для газового зварювання застосовують такі речовини, як ацетилен, метан, пари бензину та гасу, що збільшує небезпеку пожежі та вибуху. Карбід кальцію слід зберігати на стелажах у закритих барабанах у сухому добре провітрюваному наземному приміщенні. Нижня полиця стелажа повинна розташовуватися на висоті 20 см від підлоги, щоб запобігти затопленню карбіду кальцію водою.
Перед проведенням тимчасових вогневих робіт розробляються заходи пожежної безпеки, сповіщається пожежна охорона, призначаються особи, відповідальні за забезпечення пожежної безпеки і після цього видається підписаний наряд — допуск на проведення робіт. Такий дозвіл дається на одну зміну. Після закінчення вогневих робіт зварювальник зобов'язаний оглянути місце роботи, полити водою горючі конструкції. Місце проведення робіт необхідно неодноразово перевірити протягом 2 годин після їх закінчення. Перед зварюванням ємкості, в котрих зберігалося рідке пальне, горючі гази, слід очистити, промити гарячою водою з каустичною содою, пропарити, просушити, провентилювати, зробити аналіз повітря. При зварюванні люки та пробки повинні бути відкритими.
Пожежі через виникнення коротких замикань, роботу несправних або залишених без нагляду електронагрівальних приладів складають більше 25% всіх випадків. Тривале перевантаження призводить до нагрівання провідників, що може викликати їх займання.

3. Порядок дії працівника у разі пожежі.
У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний громадянин зобов'язаний:
— негайно повідомити про це телефоном пожежну охорону. При цьому необхідно назвати адресу об'єкта, вказати кількість поверхів будівлі, місце виникнення пожежі, обстановку на пожежі, наявність
людей, а також повідомити своє прізвище;
— вжити (по можливості) заходів до евакуації людей, гасіння (локалізації) пожежі та збереження матеріальних цінностей;
— якщо пожежа виникне на підприємстві, повідомити про неї керівника чи відповідну компетентну посадову особу та (або) чергового по об'єкту;
— у разі необхідності викликати інші аварійно-рятувальні служби (медичну, газорятувальну).

4.Види і властивості вогнегасних речовин, засоби пожежогасіння.
Важливе значення має вибір найбільш раціональних способів та засобів гасіння різних горючих речовин та матеріалів.
Горіння припиняється:
—при охолодженні горючої речовини до температури нижчої, ніж температура її займання;
—при зниженні концентрації кисню в повітрі в зоні горіння;
—при припиненні надходження пари, газів горючої речовини в зону горіння. Припинення горіння досягається за допомогою вогнегасних засобів:
—води (у вигляді струменя або розпиленому вигляді);
—інертних газів (вуглекислота та ін.);
—хімічних засобів (у вигляді піни або рідини);
—порошкоподібних сухих сумішей (суміші піску з флюсом);
—пожежних покривал з брезенту та азбесту.
Вибір тих чи інших способів та засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від стадії розвитку пожежі, масштабів загорань, особливостей горіння речовин та матеріалів
Успіх швидкої локалізації та ліквідації пожежі на її початку залежить від наявних вогнегасних засобів, вміння користуватися ними всіма працівниками, а також від засобів, пожежного зв'язку та сигналізації для виклику пожежної допомоги та введення в дію автоматичних та первинних вогнегасних засобів.
Вода найбільш дешева і поширена вогнегасна речовина. Вода порівняно з іншими
вогнегасними речовинами має найбільшу теплоємність і придатна для гасіння більшості горючих речовин. Вода застосовується у вигляді компактних і розпилених струменів і як пара. Вогнегасний ебект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та охолодженні твердих горючих матеріалів. Подача води до місця пожежі здійснюється пожежними рукавами. Відкидний рукав від пожежного крана або насоса закінчується металевим соплом, обладнаним розбризкувачем. Розбризкувач дозволяє отримувати компактний або розсіяний струмінь води. Струменем води гасять тверді горючі речовини; дощем і водяним пилом - - тверді, . волокнисті сипучі речовини, а також спирти, трансформаторне і солярове мастила.
Водою не можна гасити легкозаймисті рідини (бензин, гас), оскільки, маючи велику питому вагу, вода накопичується внизу цих речовин і збільшує площу горючої поверхні. Не можна гасити водою такі речовини, як карбіди та селітру, які виділяють при контакті з водою горючі речовини, а також металевий калій, натрій, магній та його сплави, електрообладнання, що знаходиться під напругою, цінні папери та устаткування.
Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об'ємом до 500 мЗ і невеликих загорань на відкритих установках.
Водні розчини солей застосовуються для гасіння речовин, які погано змочуються водою (бавовна, деревина, торф). У воду додають поверхнево-активні речовини: піноутворювач ПО-1, сульфаноли НП-16, сульфонати, змочу вач ДП.
Промислові приміщення мають зовнішнє і внутрішнє протипожежне водопостачання. Необхідний тиск води створюється стаціонарними пожежними насосами, котрі забезпечують подавання компакт-них струменів на висоту не менше 10 м або рухомими пожежними автонасосами і мотопомпами, що забирають воду із гідрантів.
Гідранти (зовнішнє протипожежне водопостачання) розташовуються на території підприємств на віддалі не більше 100 м по периметру будівель вздовж доріг і не ближче 5 м від стін.
Внутрішнє протипожежне водопостачання здійснюється пожежними кранами, які встановлюються на висоті 1,35 м від підлоги всередині приміщень біля виходів, у коридорах, на сходових клітках. Кожний пожежний кран споряджається прогумованим рукавом та пожежним стволом. Довжина рукава - - 10 або 20 м. Продуктивність кожного крана повинна бути не меншою, ніж 2,5 л/с. Витрати води на зовнішнє пожежогасіння беруться в залежності від ступеня вогнестійкості будівель, їх об'єму, категорії пожежо- і вибухонебезпеки виробництва у межах від 10 до 40 л/с.
В будівлях і спорудах з пожежонебезпечним виробництвом встановлюються автоматично діючі спринклерні або дренчерні системи для гасіння пожеж.
Спосіб охолодження грунтується на тому, що горіння речовини можливе тільки тоді, коли температура її верхнього шару вища за температуру його запалювання. Якщо з поверхні горючої речови¬ни відвести тепло, тобто охолодити її нижче температури запалю¬вання, горіння припиняється.
Спосіб розведення базується на здатності речовини горіти при вмісті кисню у атмосфері більше 14-16% за об'ємом. 3і зменшенням кисню в повітрі нижче вказаної величини полум'яне горіння припиняється, а потім припиняється і тління внаслідок зменшення швидкості окислення. Зменшення концентрації кисню досягається введенням у повітря інертних газів та пари із зовні або розведенням кисню продуктами горіння (у ізольованих приміщеннях).
Спосіб ізоляції грунтується на припиненні надходження кис¬ню повітря до речовини, що горить. Для цього застосовують різні ізолюючі вогнегасінні речовини (хімічна піна, порошок ).
Спосіб хімічного гальмування реакцій горіння полягає у введені в зону горіння галоїдно-похідних речовин (бромисті метил та етил, фреон та інше), які при попаданні у полум'я розпадаються і з'єднуються з активними центрами, припиняючи екзотермічну реакцію, тобто відведення тепла. У результаті цього процес горіння припиняється.
Спосіб механічного гасіння полум'я сильним струменем води, порошку чи газу.
Спосіб вогнеперешкоди заснований на створенні умов, за яких полум'я не поширюється через вузькі канали, переріз яких менше критичного.
Реалізація способів припинення горіння досягається використанням вогнегасних речовин та технічних засобів. До вогнегасних належать речовини, що мають фізико-хімічні властивості, які дозволяють створювати умови для припинення горіння.
Серед них найпоширенішими є вода, водяна пара, піна, газові вогнегасні склади, порошки, пісок, пожежостійкі тканини тощо.
Кожному спосо¬бу припинення горіння відповідає конкретний вид вогнегасних засобів.
для охолоджування використовують воду, водні розчини, снігоподібну вуглекислоту
для розведення горючого середовища - діоксид вуглецю, інертні гази, водяну пару;
для ізоляції вогнища - піну, пісок;
хімічне гальмування горіння здійснюється за допомогою брометілу, хладону, спеціальних порошків.
Вибір вогнегасної речовини залежить від характеру пожежі, властивостей і агрегатного стану речовин, що горять, параметрів по¬жежі (площі, інтенсивності, температури горіння тощо), виду пожежі (у закритому або відкритому повітрі), вогнегасноі здатності щодо гасіння конкретних речовин та матеріалів, ефективності спо-собу гасіння пожежі.
Оскільки вода є основною вогнегасною речовиною, необхідно приділити особливу увагу створенню та працездатності надійних систем водопостачання.
Відповідно до протипожежних норм, кожне промислове підприємство обладнують пожежним водопроводом. Він може бути об'єднаним з господарсько-питним або водопроводом, який використовують у виробничому процесі. Воду також можна подавати до місця пожежі з водоймищ, річок або підвозити в автоцистернах.
Основними елементами устаткування водяного пожежогасіння на об'єктах є пожежні гідранти, пожежні крани, пожежні рукави, насоси та інше.
Пожежний кран являє собою комплект пристроїв, який складається із клапана (вентиля), встановленого на пожежному тру¬бопроводі і обладнаного пожежною з'єднувальною головкою, та пожежного рукава з ручним стволом. Пожежні крани повинні розміщуватись у вбудованих або навісних шафах, які мають отвори для провітрювання і пристосовані для опломбування та візуального огляду їх без розкривання. Пожежні рукави необхідно утримувати сухими, складеними в "гармошку" або скатку, приєднаними до кранів та стволів. Не рідше одного разу на 6 місяців їх треба розгортати та згортати заново.

Для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об'єктів, застосовуються первинні засоби пожежогасіння. До них відносяться:
- вогнегасники,
- пожежний інвентар (покривала з негорючого теплоізоляційного полотна або повсті,
- ящики з піском, бочки з во¬дою, пожежні відра, совкові лопати),
- пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо).
Їх застосовують для ліквідації невеликих загорянь до приведення в дію стаціонарних та пересувних засобів гасіння пожежі або до прибуття пожежної команди. Кожне приміщення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у відповідності з нормами.
Горіння припиняється:
—при охолодженні горючої речовини до температури нижчої, ніж температура її займання;
—при зниженні концентрації кисню в повітрі в зоні горіння (14-16%);
—при припиненні надходження пари, газів горючої речовини в зону горіння. Припинення горіння досягається за допомогою вогнегасних засобів:
—води (у вигляді струменя або розпиленому вигляді);
—інертних газів (вуглекислота та ін.);
—хімічних засобів (у вигляді піни або рідини);
—порошкоподібних сухих сумішей (суміші піску з флюсом);
—пожежних покривал з брезенту та азбесту.
Вибір тих чи інших способів та засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від стадії розвитку пожежі, масштабів загорань, особливостей горіння речовин та матеріалів
Серед них найпоширенішими є вода, водяна пара, піна, газові вогнегасні склади, порошки, пісок, пожежостійкі тканини тощо.
Кожному спосо¬бу припинення горіння відповідає конкретний вид вогнегасних засобів.
для охолоджування використовують воду, водні розчини, снігоподібну вуглекислоту
для розведення горючого середовища - діоксид вуглецю, інертні гази, водяну пару;
для ізоляції вогнища - піну, пісок;
хімічне гальмування горіння здійснюється за допомогою брометілу, хладону, спеціальних порошків.
Вибір вогнегасної речовини залежить від характеру пожежі, властивостей і агрегатного стану речовин, що горять, параметрів по¬жежі (площі, інтенсивності, температури горіння тощо), виду пожежі (у закритому або відкритому повітрі), вогнегасноі здатності щодо гасіння конкретних речовин та матеріалів, ефективності спо-собу гасіння пожежі.
Оскільки вода є основною вогнегасною речовиною, необхідно приділити особливу увагу створенню та працездатності надійних систем водопостачання.
Відповідно до протипожежних норм, кожне промислове підприємство обладнують пожежним водопроводом. Він може бути об'єднаним з господарсько-питним або водопроводом, який використовують у виробничому процесі. Воду також можна подавати до місця пожежі з водоймищ, річок або підвозити в автоцистернах.
Основними елементами устаткування водяного пожежогасіння на об'єктах є пожежні гідранти, пожежні крани, пожежні рукави, насоси та інше.
Пожежний кран являє собою комплект пристроїв, який складається із клапана (вентиля), встановленого на пожежному тру¬бопроводі і обладнаного пожежною з'єднувальною головкою, та пожежного рукава з ручним стволом. Пожежні крани повинні розміщуватись у вбудованих або навісних шафах, які мають отвори для провітрювання і пристосовані для опломбування та візуального огляду їх без розкривання. Пожежні рукави необхідно утримувати сухими, складеними в "гармошку" або скатку, приєднаними до кранів та стволів. Не рідше одного разу на 6 місяців їх треба розгортати та згортати заново.

Для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об'єктів, застосовуються первинні засоби пожежогасіння. До них відносяться:
- вогнегасники,
- пожежний інвентар (покривала з негорючого теплоізоляційного полотна або повсті,
- ящики з піском, бочки з во¬дою, пожежні відра, совкові лопати),
- пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо).
Їх застосовують для ліквідації невеликих загорянь до приведення в дію стаціонарних та пересувних засобів гасіння пожежі або до прибуття пожежної команди. Кожне приміщення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у відповідності з нормами.

Серед первинних засобів пожежогасіння особливе місце займають вогнегасники. Залежно від вогнегасних речовин, що використовуються, вогнегасники ділять на:
– водяний вогнегасник (ВВ) – вогнегасник із зарядом водної вогнегасної речовини;
– водопінний вогнегасник(ВВП) – вогнегасник із зарядом водопінної вогнегасної речовини;
– аерозольний водопінний вогнегасник (ВВПА) – водопінний вогнегасник одноразового використання, з якого вогнегасна речовина подається в розпиленому вигляді;
– порошковий вогнегасник (ВП) – вогнегасник із зарядом вогнегасного порошку;
– вуглекислотний вогнегасник (ВВК) – вогнегасник із зарядом діоксиду вуглецю.
Цифра після позначення типу вогнегасника означає масу вогнегасної речовини в кілограмах, що міститься у його корпусі. Цифра після позначення аерозольного водопінного вогнегасника означає масу вогнегасної речовини в грамах, що міститься в його корпусі.


Пінні вогнегасники застосовують для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, за виключенням речовин, які здатні горіти та вибухати при взаємодії з піною. Також ними не можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою.
За способом утворення піни пінні вогнегасники поділяються на хімічні та повітряно-механічні.


а) Вогнегасник хімічний пінний ВХП-10:
1 - корпус,
2 - поліетиленовий стакан з кислим розчином,
3 - ручка,
4 - горловина,
5 - рукоятка,
6 - шток,
7 - кришка,
8 - сприск,
9 - гумовий клапан;






Заряд хімічно-пінного вогнегасника ВХП-10 складається з кислотної та лужної частин. При приведенні вогнегасника в дію кислотна та лужна складові змішуються, і відбувається хімічна реакція з інтенсивним виділенням вуглекислого газу. Частина цього газу їде на утворення піни з розчину, який містить піноутворювач. Інша частина створює тиск (до 1 МПа), необхідний для викиду піни.
Час дії вогнегасника 60с, довжина струменя 6-8 м, кратність піни 8-10.

а) Вогнегасник повітрянопінний


1 - корпус,
2 - дифузор,
3 - гумова трубка,
4 - кришка,
5 - ручка,
6 - важіль,
7 - шток,
8 - балон з повітрям,
9 - трубка сифону,
10 - балон зі стисненим повітрям

а. б. в.

б) Вогнегасник вуглекислотний ВВК-2
1- сталевий корпус,
2 - хомути кріплення вогнегасника,
3 - маховичок голчастого запірного
клапану,
4 - рукоятка,
5 - дифузор;
в) Вогнегасник порошковий ВП-1
1 - корпус,
2 - балон зі стисненим повітрям,
3 - шланг,
4 - патрубок.

У повітряно-пінних вогнегасниках піна утворюється завдяки механічному перемішуванню розчи¬ну піноутворювача стиснутим повітрям, яке міститься у спеціальному балончику. Вони випускаються двох типів: ВПП-5 та ВПП-10.
Кратність піни цих вогнегасників - 55, дальність вики¬ду піни - 4,5 м.
Вуглекислотні вогнегасники випускають трьох типів: ВВК-2, ВВК-5 та ВВК-8 (цифри показують місткістъ балону у літрах). Їх за¬стосовують для гасіння рідких та твердих речовин (крім тих, що можуть горіти без доступу повітря), а також електроустановок, що знаходяться під напругою до 1000 В.
Вуглекислота у вогнегаснику знаходиться у рідкому стані під тиском 6-7 МПа. При відкритті вентиля балона вогнегасника за рахунок швидкого адіабатичного розширення вуглекислий газ миттєво перетворюється у снігоподібну масу, у вигляді якої він і викидається з конусного дифузору вогнегасника.
Час дії вогнегасників цього типу 25-40 с, довжина струменя 1,5 - 3 м.
Вуглекислотно-брометилові вогнегасники ВВБ-3 та ВВБ-7 за зовнішнім виглядом та побудовою мало відрізняються від вуглекислотних. Їх заряджають сумішшю, що складається із 97% бро¬мистого етилу та 3% вуглекислого газу. Завдяки високій змочувальній здатності бромистого етилу продуктивність цих вогнегасників у 4 рази вища за вуглекислотний.
Порошкові вогнегасники призначені для гасіння твердих, рідких та газоподібних горючих речовин та електроустановок під напругою до 1000 В. Вид матеріалів та речовин, горіння яких можна гасити, залежить від типу порошку. Промисловість випускає порошкові вогнегасники марок ПС-1, ПС-2, ОП-9, ОП-10(з), ОПУ-5 та ін.
Вибір типу і розрахунок необхідної кількості вогнегасників залежить від їх вогнегасної здатності, граничної площі, класу пожежі.
Громадські будівлі та споруди промислових підприємств повинні мати на кожному поверсі не менше 2 (двох) ручних вогнегасників.
При захисті приміщень, в яких знаходяться електронно-обчислювальні машини, копіювальна та інша оргтехніка, а також телефонних станцій, архівів тощо, необхідно враховувати специфіку вогнегасних речовин у вогнегасниках, що можуть призвести під час гасіння пожежі до псування обладнання. Такі приміщення рекомендується забезпечувати вуглекислотними вогнегасниками з урахуванням граничнодопустимої концентрації вогнегасної речовини.
Максимально допустима відстань від можливого осередку пожежі до місця розташування вогнегасника має бути:
20 м - для громадських будівель та споруд,
30 м - для приміщень категорії А, Б, В (горючі гази та рідини);
40 м - для приміщень категорії В і Г;
70 м - для приміщень категорії Д.
Приміщення, обладнані стаціонарними установками автоматич¬ного пожежогасіння, комплектуються вогнегасниками на 50% від розрахункової кількості.
Для гасіння великих загорянь у приміщеннях категорії А, Б, В застосовують стаціонарні установки водяного, газового, хімічного та повітряно-пінного гасіння.
До розповсюджених стаціонарних засобів гасіння пожежі відносять спринклерні та дренчерні установки. Вони являють собою розгалужену мережу трубопроводів зі спринклерними або дренчерними головками і розташовуються під стелею приміщення, яке потребує захисту, або в інших місцях - залежно від типу і властивостей вогнегасних речовин.

Проблемні питання

Д.з.

Доступно тільки для зареєстрованих користувачів